Наша сім’я

Кожна сім’я має свої особливості, звичаї, традиції — свій побут. І у нас він свій.

Це видно ще від порога — в тіснуватому передпокої одна стіна заставлена взуттям. І не дивно; у нас троє дорослих, семеро дітей.

Праворуч велика світла кімната, але що в ній! Верстати та інструменти всіх розмірів, лаки, фарби, хімічні реактиви, двигуни, машини, дріт, фанера, гора різних залізячок та деревинок. На стінах вільного місця немає, навіть зі стелі звисають якісь, ясна річ, дуже потрібні речі. Іноді не витримуєш, спересердя скажеш своїм «майстрам»: «Дочекаєтесь — половину викинемо на смітник, так незабаром і пройти буде неможливо!» Та, охолонувши, розсмієшся: діло житейське — на те врешті-решт і майстерня.

Кухня, вона ж і їдальня, з’єднана великим прорізом із сусідньою кімнатою, в якій багато книг, магнітофон, програвач, полиці з рукоділлям, стіл, завалений рукописами і листами. Це у нас щось на зразок кают-компанії. При «камбузі» вона знаходиться тому, що тут найчастіше буває мама. Тут ми спільно вирішуємо всі сімейні проблеми і допізна засиджуємося у розмовах, які нізащо не можна відкласти на завтра.

А в нашій спортивній кімнаті треба бути обережним, бо з-під стелі з каната може хтось стрибнути, а на кільцях можна розгойдуватися від стіни до стіни, а на матраці перекидатися скільки хочеш. Два турніки, драбинка, гирі, обручі, мішечки з галькою, у кутку дерев’яні цеглини і кілька полиць з ляльками, іграшковими звірятами, конструкторами, іграми... А над дверима з каркаса старої розкладачки зроблено «гніздечко», куди залазять не лише наші «пташенята», а й сусідські. Півстіни знизу — коричневий лінолеум, а по ньому крейдою — личка, сонечко, квіти...

У «кунацькій»— так ми називаємо вітальню (від кавказького «кунак» — друг) —телевізор, піаніно, круглий стіл, низькі крісла, полиці з книгами. Нічого незвичного, здається, тут немає. Але поролонові подушки з крісел можуть перекочувати разом зі стільцями в «спортивну» як будівельний матеріал для «палаців», «космічних кораблів» та інших споруд. Тут же зібрані наші ігри для розвитку — предмет особливих татових турбот. Вони знаходяться тут тому, що наші численні гості дуже цікавляться ними: змальовують, знімають копії, засвоюють їхню методику, а потім захоплюються і починають гратися зі своїми малюками.

А спальні у нас нагорі, у трьох невеличких кімнатках мансарди. Тут і полиці для білизни, шафа, столик для швейної машини, де, звичайно, завжди лежить щось недошите, недолагоджене, недопрасоване...

Зі «спортивної» двері ведуть у кімнату дідуся — єдину кімнату, куди забороняється дітям заходити без дозволу. Тільки найменша, шестилітня Любуся, там частий гість — вона дідусева улюблениця. Діти хто де. Хтось читає книжки, хтось майструє, хтось домиває посуд на кухні, хтось намагається освоїти нову вправу на кільцях. Буває, у грі збираються всі разом — тоді будинок ходором ходить від тупоту, сміху, гамору і криків: нічого не поробиш — бувають і конфлікти, які не завжди вдається розв’язати мирним шляхом.

Коли всі разом збираємося біля телевізора, виходить невеличкий зал для глядачів з «партером», «амфітеатром» і навіть «ложею» — це коли хто-небудь із малюків влаштовується у тата чи мами на колінах. Тиша. Як хороше дивиться і переживається разом!