А онуки тішать нас не лише оксамитовою шкірою, а й стрункою поставою, спритністю і легкістю рухів, а також дивовижною невтомністю, яка так природна для малюків і яка Інколи чомусь лякає дорослих. А скільки снаги в цих невгамовних дітях, і вони, звичайно, мають її продемонструвати кожному, хто зупиниться біля дідусевих гир. Важать вони шістнадцять, двадцять чотири і тридцять два кілограми, але вже з двох з половиною років всі стають «важкоатлетами», а в п’ять-шість — переставлять з місця на місце найважчу (самі важать усього шістнадцять — вісімнадцять кілограмів).

Троє старших онуків (п’ять, шість і вісім років) давно читають книжки, і не лише собі, а й молодшим, а Даринка у два з половиною роки не тільки всі літери і цифри знає, а й безпомилково віднаходить на глобусі всі материки і океани. Діти багато конструюють, будують споруди з кубиків і все тієї ж дерев’яної цегли, яку я зробив ще для своїх дітей.

Щоправда, мені здається, що раніше ми більше часу і сил віддавали дітям, вони швидше розвивалися, аніж онуки, і були кмітливішими, але довести, що це так, досить важко.

Незаперечним лишається тільки одне: можливості дітей настільки вищі з точки зору наукових і житейських уявлень, що сумно бачити і убогість сучасної освіти, і трагедію найобдарованіших, розвиток яких школа зупиняє в дванадцять-тринадцять років. Залишається лише сподіватись, що гласність, яка оживляє суспільство, спричинить нарешті не до словесної, а реальної перебудови. Може, тоді вдасться створити хоч би кілька шкіл, де зможуть сповна розквітнути здібності наших дітей. Може, тоді й суспільство навчиться бачити і цінувати талановитих людей.

Мрію, щоб мої онуки навчалися в такій школі.